Борис Дмитрович Антоненко-Давидович

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович – талановитий український письменник, критик, перекладач, один із кращих знавців мови, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1992р.). Автор понад двох десятків книжок. Засуджений у 1935, 1937, 1951 рр. Реабілітований у 1956 р. Кілька десятиліть не друкований. Зазнав переслідувань у 70 – 80-ті роки.

Б. Д. Антоненко-Давидович народився в передмісті Ромен – Засуллі в родині машиніста-залізничника (Антоненко-Давидович є водночас і псевдонім, і прізвищем його прадідів – реєстрових козаків Антоненків).

Перші кроки зробив у Брянську, куди сім’я переїхала на місце роботи батька. Коли хлопцеві виповнилося 6 років, родина повернулася в Україну – до Охтирки. І вже тут, як засвідчує сам Антоненко-Давидович у своїх спогадах, «серед охтирської вуличної дітвори почав вбирати в себе і українську мову, й любов до свого народу».

Саме Охтирці, в якій він хоч і прожив усього 15 дитячо-юнацьких років, випало стати визначальною в усьому житті митця.

Тут народжувався він як літератор, коли в другому класі гімназії написав кілька віршів і їх надрукував у Петербурзі єдиний на всю Російську імперію юнацький журнал «Ученик». Дещо пізніше в гімназійному друкованому журналі «Школьный луч» з’явилася прозова річ «Моя поїздка на Кавказ».

Охтирську гімназію закінчив у 1917 р. З осені 1917 до осені 1918 – студент Київського університету (філологічний факультет). З січня 1919 – в лавах Української народної армії(УНР) воює з денікінцями та червоноармійцями. Після розвалу армії під тиском ворогів і тифу восени 1919 року, переховувався у лісах. На початку 20-х захворів на тиф і опинився в лазареті. Врятувала лікарка Віра Багалій, яка забрала непритомного юнака додому й там вилікувала.Тим часом, коли в Україні 70-80 років була література без Антоненка-Давидовича, за кордоном його ім’я знали. Зокрема в Болгарії, Польщі, Англії, США, Австралії твори письменника включалися до антологій. Окремими книжками видавалися мовою оригіналу та англійською роман «За ширмою», збірка репортажів «Землею українською», книжка «Як ми говоримо». В Україні більш-менш широко заговорили про письменника в 1989, коли відзначали 90-річчя від дня його народження. В 1992 Борисові Дмитровичу присуджена Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка. Охтирській гімназії, де колись навчався, присвоєно його ім’я, обладнано музейну кімнату, на будинку встановлено меморіальну дошку.